|
Україна, здавалося, вже не просто втомилася від криз, стагнацій, облуди,надуманих війн, калейдоскопу політиків і партійних кольорів. Її, стражденну і морально коробить, і повінню заливає, і вогнем нищить. І веселка на небі – вже не веселка, а рекламний ролик перед черговими чи позачерговими виборами…
Йдучи до дільниць багато хто вже й не задумується кого і куди вибирає. До виборів відношення стає поступово, як до колишніх маївок… Ні, помилилася. Маївок чекали: там було весело і смачно, по-весняному тепло і радісно. Там були всі разом – і діти, і батьки, і бідні, і багаті, і керівники, і підлеглі. Ніхто й не задумувався про політику (хоч це була компартійна акція). Чи то ми тоді звикли до обману, чи то й справді нас не обманювали, а, може, ідеологи були висококласні, не ті, що тепер….
Здається кожен, хто відносить себе до «людини розумної» усвідомлює, що для держави головне не армія, не міліція, не служба безпеки, не влада якого б кольору вона не була. Для держави важливий ідеологічний стрижень, навколо якого все обертається: і армія, і міліція, і безпека, і освіта, і бізнес, і сам громадянин. Є стрижень – є держава. Немає – маємо те, що маємо (Кравчук Л.М.)
Про стрижень сучасної української держави, на жаль, і говорити нічого. Вже майже два десятиліття політичні партії рвуть неньку Україну на свої частки, всовують в її тіло свої стрижні, чужинять народ. Тягнуть її, бідолаху, і вліво, і вправо, і по центру затримують, а все лиш для того, щоби хоч рік-другий, а як доля посміхнеться, то й чотири-пять біля коритця побути, «постраждати» за неньку на печерських пагорбах. А там дивись – і хатка неабияка, і авто пристойне, і фірмочка власна зявилася… От і весь стрижень. Вся ідеологія.
Пам’ятаю, в 1998 році Юлія Володимирівна, ще без коси, і без червоного сердечка, молода та перспективна представниця Павла Івановича розпочинала власний політичний проект. Як зараз бачу туристичний «Пролісок» під Києвом, приїзд Ю.В. на великому чорному «Джипі» з охороною, в модному вбранні. Це був початок «Батьківщини», ще й назви не було, а от ідеологічний стрижень Ю.В. озвучила – лівизна, якщо й не крайня, то трохи ближче до центру, але не далі. В команді – солідні колишні компрацівники східних обкомів, офіцери з обтяженими великими зірками погонами, «нові українці» - майбутня політична еліта України.
Почалась розбудова обласних осередків. Застереження влади. Компромат на прихильників. Погрози. Може тому, що будь-яка політична команда не терпить вільнодумства, а може конкуренція всередині оточення майбутньої богині була настільки жорсткою, що залишились в керівних органах «Батьківщини» ті, хто не ініціював, а виконував. Ніяких порад – лідерка знає, що говорить, що робить, що буде робити. Так формувалася команда. Багато з нинішніх активістів БЮТу були разом зі мною на першому з’їзді «Батьківщини». Нічого гріха таїти – захопились, повірили. Деякі з них пережили справжні репресії тодішньої влади, але вистояли, хоча підтримки з «Батьківщини» не отримали. У Києві, в офісі на Лесі Українки, мабуть, і не знали про гоніння на рядових партійців, а можливо і
знати не хотіли. Всі боролись за одну Юлю.
Автобуси людей на її захист їхали до Лук’янівського СІЗО. Плакати, виступи на радіо, мітинги. Коли вдруге було арештовано Тимошенко, пам’ятаю,як довго не могла вгамувати щирі сльози своєї, тоді ще зовсім маленької доньки. Так народжуються божества, віра, фанатизм. Так сіється ненависть до влади, Президентів, керівників їхніх адміністрацій, чи секретаріатів. Ця ненависть з часом стає хронічною, передається на всіх, хто «посмів» зачепити богиню словом, вказати на помилки, хто став на її дорозі.
Тоді це був Кучма і Медведчук, пізніше – Литвин, Янукович і його партія. Сьогодні – Ющенко і Балога, Черновецький, Фірташ, Яценюк.
Згадую 2007 рік. Для мене особисто це був рік важкого надлому. Весною, коли ЮВ набридло сидіти в опозиції, коли фінансові ріки державної казни оминали її «водосховища», розпочалась колотнеча. Згадайте, чи міг парламент працювати під суцільний супровід опозиційних дудок? Зірвані, заблоковані, скарикатурені засідання Верховної Ради. Мороз – зрадник, Янукович – злочинець, Ющенко – нерішучий. Тиск на Президента в різних форматах: від партійного з’їзду до телеефірів. Баба Параска – невдалий прообраз народних сподівань – в обнімку з Ю.В .Мирить, вмовляє, сватає. Не піддається. І раптом, як сніг на голову два Закони, проголосовані вже тоді фракціями ПР і БЮТ: про Кабмін та про імперативний мандат для депутатів місцевих рад. Пригадується, Ю.В. в такий спосіб вирішила «спонукати» Президента до розпуску Парламенту, як тоді пояснила вона своїм виборцям. І тільки богобоязний її заступник по партії чесно сказав, що голосували цей закон для себе, а не для тодішнього прем’єра Януковича. Та й імперативний мандат, або кріпосне право для депутатів по всій Україні був потрібний БЮТу найбільше, адже вже тоді депутати місцевих рад почали прозрівати, говорити, не погоджуватись. Норма за якою були позбавлені мандатів депутати-бютівці в Житомирській облраді через рік Конституційним Судом визнана не конституційною. Вибачитись би перед людьми, та де там. Це був не перший незаконний крок БЮТу і, як виявилось, не останній.
Уже тоді, у березні-квітні 2007 року, намагалась переконати, на той час, одно партійців з «Нашої України» не йти за бютівськими вимогами, як корова на налигачі… Не вийшло. Сьогодні я - позапартійна. Навіть якщо це коштувало мені посади голови обласної ради – не шкодую за жодним промовленим словом, жодним своїм кроком. Мені до болю шкода людей Житомирщини, які живуть немов на експериментальному майданчику: п’ятий губернатор, рейдерське захоплення обласної ради, невігласи-керівники, мовчазні ЗМІ, прислужливі правоохоронці. І злидні: злидні і духовні, і матеріальні. І ще мені справді соромно перед тими, хто попав під нашу люстраційну руку в 2005. Серед них було багато справжніх фахівців, на жаль, на зміну їм прийшли випадкові люди. Я відчула це ще тоді, коли в 2006 році підводили підсумки соціально-економічного розвитку області. Але замінити їх не дозволили партійні рамки і амбіції місцевих «божків». Саме посадами утримують багатьох із них в партійних рядах. Подивіться, хто в області збирає податки, хто здійснює фінансові ревізії, контролює екологічну безпеку, земельні ресурси. Є партквиток – маєш посаду. Освіта, досвід , фах – байдуже, аби наш, партійний. Через півроку інша партія при владі – інший службовець. Вони бідолахи навіть назви своїх управлінь запам’ятати не встигають, спішать розрахуватись за призначення. А страждає народ.
І знову ми перед вибором. І як не крути, а обличчя все ті ж самі. Що і кого будемо вибирати? Верховну Раду? Президента? Прем’єр-Міністра? Рух України на Схід чи на Захід?
Нам знову скажуть, що ми самі формуємо свою долю. Та чи так це насправді?
Сучасне виборче законодавство відсунуло народ від конституційного права вибирати, за нього це роблять партії. У нас це групи людей по інтересам, без
ідеологічного стрижня, але з великими і, інколи, нездоровими амбіціями. От і проходять в парламент бізнес-партнери, олігархи, сини, брати, куми, і стрижень у них в кишені, а не в душі. А за ними і в місцеві ради пролізають за майном, землею, подачками і хабарами. Закон дозволяє бути депутатом і не звітуватися перед виборцями. Вибирали ж ми не людей, а партії. Хто з вас чув звіт тієї партії, за яку голосував до Верховної Ради, обласної, районної? Вірю, що ніхто, бо не було звітів. Партійцям ніколи: вони в сесійних залах влаштовують циркові вистави один проти одного, а під вечір, за плечима зачарованого народу, ділять те, що награбували. І тут уже партійний квиток значення не має – друзі.
Не може так довго продовжуватись. Не витримає народ цього глуму. Поверне собі втрачену владу: мажоритарних депутатів, обраних губернаторів, виконкоми обласних та районних рад, право розпоряджатись землею, надрами, питати за екологію, здоров’я та освіту дітей. Та чи не буде пізно? Пробуджуймось і пильно слідкуймо за обіцянками і тими, хто їх роздає. Годі обдурюватись!
Ірина Синявська – голова громадського об’єднання «Житомирська ініціатива». |
